Як кропива допомогла вижити бездомній вдові?

Як кропива допомогла вижити бездомній вдові?

По засніженому берегу моря брела молода жінка, притискаючи до серця дитини, замотаної в стареньку ковдру. Бідне одіяння, виснажене обличчя говорили про нелегку долю подорожнього.


Ось вона згорнула до лісу, що виднівся недалеко. "Може, ягода яка збереглася, сил немає йти, голод і холод здолав"., — думала вона, насилу переставляючи ноги.

Уздовж лісу тягнулися зарості якоїсь трав'янистої рослини, заввишки в зростання людини. Жінка, ледве ступивши в гущу пошарпаних вітрами, вимочених осінніми дощами стебел, звалилася на холодний сніг. Сніжинки, потривожені її падінням, перелетіли з гілок на обличчя тієї, що впала. Та стрепенулася, але піднятися вже не було сил.

У ту пору мимо пролітав лютий вітер Борей. Засидівся старий у своїх володіннях, захотів розім'яти кісточки та нагнати холоди на приморські землі, але побачивши замерзаючу жінку з немовлям, зупинився. Не зол він був в душі, та і губити дітей не в його правилах було.

Закрутив він, завертів стебла рослин, серед яких лежав подорожній, та обернув ними матір з дитятей, а згори пухнастим снігом присипав.


Так і перезимувала бідна жінка. А як прийшла весна та сонечко пригріло, вибралася вона з укриття і далі пішла. Годувалася тим, що під руку попадалося: торішніми корінцями та горіхами, молоденькими листочками та квіточками. Дитинча грудне молоко потягувало та сил помалу набирався.

Якось уранці зустріла жінка незвичайну стареньку: темно-зелене одіяння до п'ят, волосся, зібране на потилиці в пучок, немов нитки смарагдові, виблискувало, а іскристі очі випромінювали тепло і турботу.

 — Куди йдеш, мила? — запитала вона, сідаючи на ствол, що повалив.

 — Не знаю, бабуся. Йду, світ за очі. Сирота я, вдовою стала минулого літа. Нікуди мені йти. Як синочка підняти, не знаю.

 — Доля твоя незавидна, — мовила старенька, — та адже людина, якщо не боїться праці, може повернути її назад.

 — Праці я не боюся, — відповідала молодица.

 — Це добре. Підемо зі мною! Стара я стала, не справляюся зі своєю роботою. Допомагатимеш мені, навчишся справі корисній, станеш людям потрібна, так і виживеш та виростиш своє дитинча.


Піднялася старенька і пішла углиб ліси, за нею і жінка попрямувала. Незабаром опинилися вони на світлій поляні, біля лісової хатинки. Житло оточували зарості високої соковитої трави.

Хазяйка розсунула гілки і всередину увійшла. А молодица лише доторкнулася до рослини, скрикнула від болю — ужалило воно її.

 — Пропусти мене в хату, бачиш, не одна прийшла, хазяйка мене привела, — не розгубившись, промовила жінка.

Стебла самі і розсувалися, пропускаючи її.

 — Молодець! — похвалила старенька. — Ось і подружилася ти з моїми рослинами. Це кропива пекуча, вона завжди за людиною услід йде, всюди його супроводжує, де б він не оселився. Та не кожному дано зрозуміти душу кропив'яну, не кожному дарує вона нитки свої цілющі. А тебе, вишь, визнала.

Як прийде осінь пізня, збиратимеш стебла кропив'яні, розминатимеш їх та нитки цілющі звільняти. Та знай, стебла потрібно зрізувати, не виривати з коренями — рослина-то багаторічна, навесні знову відросте. Верхівки стебел, де насіння зберігається, обрізуй та на нових місцях розкидай — нехай розростається травушка.

Зів'єш з ниток пряжу, нав'яжеш шкарпеток та продаси їх в рибальському селищі. А там видно буде.

Так і зробила молода жінка.


Синочок за нею по п'ятах ходить, до ремесла нехитрого залучається. А як старше став, з чурочек різні пристосування для обробки стебел матері виготовив.

Старенька дивиться на них — радіє.

Час швидко пролетів. Хлопченя виріс і по батьківських слідах попрямував — човен побудував та в морі рибалити пішов.