Трепетна мати vs. хороша свекруха: речі неспільні?

Трепетна мати vs. хороша свекруха: речі неспільні?

Пам'ятаю, коли ми лежали із старшим ще в пологовому будинку, зайшла до нас в палату якось в неурочну годину мимохідь його лікар. Чудова жінка: мудра, терпляча і, головне, з відмінним почуттям гумору.


Помилувавшись з хвилину на те, як я, возячись з дитиною, щось інтимне шепочу йому на вушко, вона в повному захваті захвату, широко посміхаючись, захопилася: "Господи, ну, яка ж Ви трепетна мати"!

І тут же йдучи, щоб не бентежити мене, і причиняючи двері, вона, все так само довірчо посміхаючись, на ходу кинула зі знанням справи: "І я уявляю, яка з Вас вийде свекруха"!

З тих самих пір я час від часу із приводу і без спантеличуюся питанням еволюції з чудової матері в хорошу свекруху. Ділюся тим, що надумала.

Мати навіть одну дитину — величезне щастя. А за теперішніх часів, можливо, і розкіш. Але багатьом(і я не виключення) властиво бути ненаситним.


Пам'ятаю, як нескінченно мусирувала питання про появу в нашій сім'ї другої дитини.

Так, пізно! Так, багато років! Так, можна і онуків не дочекатися! Так, хочеться адже ще встигнути і пожити для себе, особливо коли вже відбувся і знаєш ціну собі, а головне, смак життя. Але цінність такого дару Божа, як діти, в такому зрілому віці усвідомлюєш незмірно більше усіх бажань і прагнень.

І не потрібно довго і тяжко думати. І так все ясно як божий день! І хронічний недосип, і втома, і відсутня голова з єдиною черговою точкою — дитина!. Усе благо! Усі труднощі скороминущі, тимчасові, їх можна і треба пережити.

Нічого не зупиняє на шляху до мрії: ні проблеми із здоров'ям, ні вік, ні нестабільність світової ситуації, як і власна фінансова уразливість. Що це? Напевно, свого роду пасіонарність.

Зрозуміло, що я використала увесь запас свого красномовства, наводячи досить вагомі аргументи чоловікові. Наприклад, такі: адже потрібно покращувати генофонд нації! Хто як не ми, може впоратися з цією надзадачею?! Та і в глобальнішому аспекті: християн усе менше, і це не може не насторожувати! І просто наш людський обов'язок — внести свій посильний внесок і краплю(а краще дві!) в це мілішаюче і майже вичерпане море!

Але основним аргументом, звичайно, було: "Ну, подумай сам! Кому я передам усі свої бусики-сережки?! Усі свої фамільні скарби?! Нам потрібна дівчинка, розумієш?! Дуже потрібна"!

Він дивився на мене приречено. І навіть не запитував, що, якщо і наступний буде хлопчик. Розумів даремність, я думаю.


І ось Бог дав нам і другого хлопчика! І я знаю: "у Бога добавки не просять".

Так про що це я?

Отримавши двох хлопчиків, я відчула на власному досвіді(і у котрий раз!), що все у світі не випадково. Адже як ще можна було мене підвести до ідеї подарувати свої прикраси дружинам моїх хлопчиків?! Та ніяк!

Ніколи ця думка не могла б(та ще апріорі!) знайти лазівку в мою душу. А тут на тобі — будь ласка! Я начебто навіть самостійно схиляюся до цієї ідеї. І як милостивий Господь! Мало того, що поволі підвів мене до цього добросердого, милосердного і елегантного рішення, так ще адже і дав купу часу на те, щоб встигнути полюбити невісток! До їх реальної матеріалізації в моєму майбутньому свекровьей житті. Бо як подарувати не люблячи?!

А нещодавно ще і один з родичів вніс раціоналізаторську пропозицію віддати прямо зараз усе його дочці, мотивуючи тим, що спорідненість-то по крові все-таки краще, ніж по властивості. Та і навіщо так довго чекати?

І ось я вже розумію, що і часу особливо багато мені не потрібно.

"Пора прийшла, — вона закохалася"! У невісток тобто.