Різдвяне поліно. Хто бажає казку на ніч?

Усі ми дорослі діти, що люблять казки, що вірять в диво і чаклунство. Особливо напередодні зимових свят. Ця атмосфера надихнула мене на створення новели-казки, яка називається "Різдвяне поліно". Її і хочу подарувати усім читачам, які дбайливо зберігають у своїй душі дитини, радіють життя не дивлячись ні на що. Отже, влаштовуйтеся зручніше, беріть в руки чашку з димлячим ароматним чаєм. Час балувати свою душу.


Поведу я свою розповідь пошепки, бо велика таємниця в нім криється.

Так от, прямо напередодні Різдва, після випитого і з'їденого, влаштувався я біля палаючого каміна. Мелодійно потріскувало різдвяне поліно, ароматом яблучним та теплом наповнюючи будинок кам'яний. Дивилася із стельової балки на мене омела, блищали в яскравому світлі свічок її ягоди. У руках у мене був кухоль з елем, і щастя в ту мить текло по моїх жилах. Непомітно підібрався до мене сон, обкутав своїм м'яким пледом. Явилися до мене уві сні два старці.

Один старець одягнений в пишний багатий одяг, розшитий золотцем та сріблом. На кожному пальці перстень з каменем іншим блищить, каптан та шапка хутром соболиним підбитий. Весел був той старець, посмішка грала на обличчі його. Першим в двері увійшов, став поводитися як хазяїн. Речами заморськими мене спокушав, наряди неземної краси мені показував. Все хвалив мене, та нахвалював. Все знай, та засуджував: "Чому ж не ходити тобі в дорогому каптані, хутром підбитим, подивися, до чого хороший! Раз в житті живеш".

Спалахнули мої очі, скільки дива було в його мішках, та і справді один раз живу, чому не узяти?! Тільки ось заковика: на усі мої гроші тільки одне щось узяти можу я. Що вибрати мені, коли стільки добра перед тобою небаченого?


Був я хорошим хазяїном, вирішив я послухати і іншого гостя. Іншим виявився другий старець. Одягнений був просто, все стояв та мовчав. Похвали не сипав, говорив мало. Іскрилися розумом ока його. А все через те, що жила в тих очах мудрість віків. І дивилися вони на все крізь цю мудрість. Її-то не обдурити.

"Ну, що приніс ти в мій будинок, показуй, може з нагоди свята себе побалую, та і тебе виручу", — сказав я, бажаючи підбадьорити гостя дивного.

"Немає у мене речей заморських, немає і дорогих нарядів. Є у мене, проте, знання, його і приніс у будинок твій".

Перший старець засміявся гучним басом: "Що ж, знанням скрині не наповнити, себе не побалувати, один раз адже живемо"!

Не хотілося мені кривдити гостей своїх, та іншого вибору у мене не було. Бо в моєму затертому до дір каптані один мідяк в рваній кишені побрязкував.

Що ж, подумав я гарненько, один раз адже живемо, і протягнув руку за знанням. Заіскрилися світлом ока старця, змахнув він палицею своїм дерев'яним та побитим довгими мандрами — посилався пил золотий на мою голову. Того вечора набув я знання. Вклонився низько старець, від щирого серця подякував мене, бо не часто люди знання вибирають, і вийшов геть.

Другий же старець зол був на мене, зникла з особи його солодка посмішка, посипав він лайливими словами замість похвали. Зняв з себе багатий одяг та персні, прийнявся мішок свій розпаковувати. Гол і босий вийшов в ніч, та розчинився.


Ось так я не думавши, не гадавши, зробився багатим. А все від того, що в знання мідяк свій вклав.