Куди звуть дзвіночки?

Куди звуть дзвіночки?

Новела про диво, що сталося у Вербну неділю, про закличний дзвін дзвіночків віри.


У Лазарєву суботу, дочекавшись, коли мати з товарками відправиться у балку за вербою, Степка Меньшов розорив її скриню, викравши новину. Стара Акимовна довго теребила шорсткими руками принесену полотнину, дивилася на просвіт, навіть пробувала на зуб, прицмокуючи. Зітхала, охала, але винесла-таки заповітну пляшку.

Усю святкову службу Степка переминався з ноги на ногу, скоро хрестився, підтримуючи лівою рукою схований за пазухою згорток.

"Що ж увесь православний люд радіє, а мені тепер і не випити? Не заборонено сьогодні чарку-другую на честь невеликого свята-то", — умовляв він себе, кваплячись до узлісся покритого зеленим серпанком лісу. До шинку йому шлях замовлений, не з чим. Бідніше їх з матір'ю в усьому селі немає. Не став далеко забиратися, ліс хоч і прозорий, та часинка не хоровод, чай, не знайдуть. Розстелив ганчірочку, розклав нехитру закуску: цибулину, шмат хліба та рибку сушену, до невеликого свята приховану. Дістав із-за пазухи пляшку.

"Не забороняється в таке-то свято", — засуджував Меньшов, хрестившись, перш ніж пригубити. Горло обпекло. Хлопець неквапливо відламав від окрайця, зажував і опустився на пагорб, з якого в пролісок виднілася дорога до села.


Він терпляче чекав, коли гаряча рідина розійдеться по тілу, від чого голова стане легкою, ніби хмара, що пливе по забризканому золотом небу. Ось вже залишки плескалися на денці, а легкість не приходила. Не радувало ні яскраве сонечко, ні перші переклички птахів, ні свіжий вітерець, що грає молодими, тугими гілочками. Полотнинка матінка пеленою стояла. Згадувалося, як стара Захаровна ходила на річку снопи вимочувати нарівні з молодками. Як м'яла, збиваючи ноги в кров, а потім всю ніч охала, та вставала випити отварчику. Як сиділа за верстатом, жмурячи підсліпуваті очі.

Злість темним полотном накрила Степана. Хіба ж його провина, що залишився він без батюшки, що жили нахлібниками в сім'ї діда, псами дворовими за шмат хліба служачи? Після смерті людей похилого віку їх з матір'ю і зовсім з будинку погнали, відокремивши стару, полуразвалившуюся хату, в якій усі вітри гостювали. Як пам'ятає себе, все по чужих подвір'ях батраками. За що, Господи? За що у свято святим вовком-одинаком по ярах поневіряється? Гірко, тужно, ніби уся душа полином просочилася. Заволікає, дурманить, полотнинка та душить, не зітхнути.

— Дозволь, молодець, з тобою посидіти, разом дню святому порадіти, — незнайомий старичок опустився поруч, підстилає під себе вийняту з кишені ганчірочку.

— Сиди, заради Христа.

"Звідки він взявся? На мандрівника не схожий, одягнений аж надто багато, ніби прикажчик у купця", — промайнуло в голові юнаки.

— Днинка-то сьогодні, кожна гілочка радіє, оновлення поджидаючи.

— Тільки мені, тато, радіти-то не з чого. Заснути б в таку днинку, та не прокидатися зовсім.


— Що ти? Що ти? І в інші дні думки такі — гріх великий, а вже сьогодні, коли Христос в душі до людей входить, хіба ж можна його гнати?

— Мою душу-то, мабуть, мине. Аж надто чорна. Я ось, тато, матінці новину пропіл нині. А матінка-то моя — сирітка неприкаяна, одні ми з нею на усьому білому світі. Усю зимоньку ткала, а я зніс, за бутель цю прокляту Акимовне зніс.

— Душа твоя плаче, добре це. Напотемки бродиш, від світла мружишся.

— Ех, зустріти б Бога, запитав би я його, чому доля мені така випала, з червоточиною? Полином гірким, чернобильником під вітрами гнутися?

— Глухі ти, хлопець, ось і не чуєш дзвіночків душі.

— Які дзвіночки? Вже видно, з щастям доля моя і не зустрічалася. Ось якби клад відшукати.

— Глуха душа про клад мріє, а скарби свого не бачить. Все б на царство земне сподіватися, на чудеса, а самі-то, самі, що самі зробили ми? Немає людини, народженої без скарбу.

— У чому скарб-то, старий? — Степан відчув, як злість, роками копимая, раптом завирувала, закипіла, стиснула кулаки.


— Охолонь, охолонь, синок. Ти мені краще скажи, як дерево чуєш. Чув я, різьбяр відмінний.

Ще хлоп'ям, батрачивши разом з матір'ю в садибі поміщика, навчився Степка роботі з деревом у відомого на усю округу старого Матвія.

— У тобі, хлопчина, талант великий прихований, пальцями душу дерева відчуваєш, — говорив досвідчений різьбяр, спостерігаючи за контурами небачених кольорів, що проступали з-під недосвідчених дитячих ручок.

Виконував Степка дрібні замовлення, різав віконниці, ковзани, іноді заради забави, вирізував іграшки сільським хлоп'ятам. Перед весіллям замовляли женихи в подарунок нареченим майстерні шкатулочки. Та тільки погано годував їх з матір'ю різьблений промисел. І те сказати, балощі це усе. Як балощі і різьблена картина, що ховав від усіх під рядниною в сараї, картина небаченого міста з куполами церков і квітучими садами в палісадниках.

— Завтра уранці, вирушай в місто, ось за цією адресою, — старий протягнув згорнутий папірець, — та захопи схрон свій, що від очей чужих ховаєш.

Опритомнів Степка, темно вже. Від землі холод під сорочку пробирається. Поруч бутель порожній та крихти на ганчірочці.

"Привиділося", — пробурмотів хлопець, ховаючи в кишеню порожню посудину. Несподівано пальці намацали клаптик паперу.

* * *


На міській виставці художніх ремесел величезне різьблене полотно художника Степана Меньшова займало центральний зал. Здавалося, що з кімнати можна вийти в дивовижне місто з дивовижними будинками, потопаючими в квітучих садах. Розбиті усюди квітники омивали затишні міські вулички.

Безліч дрібних деталей: бруківка, кіт, що ліниво позіхає біля ажурних воріт, мереживні віконниці, витіюваті лави для відпочинку, сутулі, натруджені ліхтарі робили картину настільки реальною, що відвідувачі надовго зупинялися, вражаючись майстерності художника. Вони тихо перешіптувалися, відмічаючи усі нові і нові подробиці.

Хтось помічав огрядну купчиху, що зрідка лає покірливо діву, що схилилася, хтось дивувався із жвавості молодої мещаночки, що квапиться у своїх справах, роздивляючись групу відпочиваючих на призьбі людей похилого віку, говорили про покірливу гідність зрілості.

Несподівано голоси стихали. Якесь світло осявало верхню частину картини під самою стелею, заливаючи небо вируючим золотом. Чи то освітлення грало з відвідувачами такий жарт, чи то секрет майстра, що знає особливий спосіб обробки дерева, а тільки для кожного гостя наставав момент, коли небо спалахувало, розсипалося безліччю відблисків, прошивало променями маківки численних церков.

І в ту ж мить дивне заціпеніння охоплювало глядачів. Усі ці дрібні деталі, усі ці булижники на бруківці, коти, віконниці і навіть фігурки людей раптом розчинялися, втрачали контури, значущість. Головним було це чарівне світло, від якого ставало якось по-особливому легко в грудях, ніби перед польотом.

Багато хто потім запевняв, що в цю мить їм чувся тихий закличний дзвін дзвіночків.